Friends

 

СТО кривоструй в Агате

27 дек 2009

предновгоднее поздравление

остальные фотографии тут

Как-то во второй половине дня я пошла в библиотеку, чтобы почитать про сон. Книг о сне было не так много, и ничего особенного в них не было написано. В конечном итоге они сводились к одному. Сон — это отдых. Вот и все. Точно так же, как выключают двигатель автомобиля. Если двигатель будет все время работать без остановки, то рано или поздно сломается. При работе двигателя неизбежно выделяется тепло, накопившееся тепло ведет механизм к разрушению. Поэтому необходимо делать остановку, чтобы освободиться от этого тепла. Для охлаждения. Выключаешь двигатель — то есть засыпаешь. Для людей это и физический, и эмоциональный отдых. Когда человек ложится, он дает отдых своим мышцам и в то же время, закрыв глаза, прекращает процесс мышления. А от оставшихся мыслей он естественным образом избавляется в форме снов.

В одной книге мне встретилась интересная мысль. Автор считает, что человек и в своих мыслях, и в своих действиях не может избежать определенной индивидуальной последовательности. Подсознательно человек строит эту последовательность в своих мыслях и действиях, и, единожды построенная, она больше не исчезнет, если не произойдет ничего особенного. Получается, что человек живет, скованный рамками этой последовательности. И именно сон нейтрализует какие-либо отклонения от последовательности, которые автор называет стоптанным на одну сторону каблуком ботинка. То есть сон регулирует эти отклонения и исправляет их. Во сне человек естественно избавляется от излишнего напряжения мышц, излишне напряженных мыслей, а также разряжается. Таким образом, происходит охлаждение человека. Внутри человеческой системы это безусловное, запрограммированное действие, поэтому никто не может от него отступить. А если кто-то отступит, его существование лишится основ, пишет автор.

Последовательность? — подумала я.

При слове «последовательность» мне в голову приходит домашняя работа. Целый ряд домашних дел, которые я выполняю бездумно и на автомате. Готовка, покупки, стирка, воспитание ребенка — все это и правда не более чем последовательность. Я могу делать все это с закрытыми глазами. Потому что это просто последовательность. Нажми на кнопку, дерни за рычаг. И в этом случае действительность будет утекать прочь. Одинаковые движения тела — это просто последовательность. Таким образом, каблуки моих туфель снашиваются на одну сторону, а для того чтобы это исправить и остудить, необходим каждодневный сон.

Может быть, так?

Я еще раз внимательно прочитала текст. А затем кивнула. Похоже, это оно и есть.

Тогда чем получается моя жизнь? В рамках последовательности я расходую себя, а затем сплю, чтобы это исправить. Моя жизнь — не более чем повторение этих действий? Я не двигаюсь никуда дальше?

Наклонившись над библиотечным столом, я потрясла головой.

Сон мне не нужен, подумала я. Пусть я даже сойду с ума, пусть даже от отсутствия сна лишусь «основ существования», пусть будет так, решила я. Неважно. В любом случае, я не хочу расходовать себя в рамках последовательности. И если для того, чтобы исправить эту растрату в рамках последовательности, нужно периодически засыпать, этого мне не надо. Я в этом не нуждаюсь. Если мое тело должно расходоваться, то мой дух принадлежит только мне. Его я оставлю себе. Никому не отдам. Не хочу, чтобы что-то во мне исправляли. Я не буду спать.

С этим решением я вышла из библиотеки.

это Рокс, знакомтесь :-)

а это Женя с Рокс:)

Перше побачення

Це була одна з тих зоряних ночей, коли хотілося вибігти на вулицю і танцювати під місячним сяйвом. Але тим не менш місто спало; не було жодного вікна, світло в якому віщувало б про безсоння хоча б однієї людини.

Місячне сяйво було настільки яскравим, що здавалося, на ціле місто хтось направив величезний прожектор, а за ним розташувався великий зал із купою глядачів, які чекають якогось захоплюючого дійства. От-от відкриється завіса і почнеться вистава, якої ще не бачив світ.

-         Я, взагалі, не завжди такий відкритий із людьми. Мовчу багато, слухаю, - сказав я, звертаючись до своєї мовчазної співрозмовниці. – І наша така з Вами зустріч тут серед ночі нагадує якесь дивне побачення. А я побачень боюсь. Ще коли один журнал прочитав.

-         Журнал? – непевним голосом перепитала дівчина, поправляючи темний капюшон на своїй голові.

-         Так, журнал, - сказав я. – Жіночий. Ви тільки не подумайте, що це спеціально купив жіночий журнал і читав його. Як воно буває? Їдеш в метро, а поряд сидить хтось і читає – нахилишся трохи, залізеш очима не в ту статтю, а потім ходиш-переживаєш. Так я одного разу і прочитав про зостереження на першому побаченні. І мені на все життя перехотілося на побачення бігати. А тут Ви ніби якось сама з’явилася. Дивно!

-         Дивно?

-         Так, дивно. Але мені так навіть подобається. Є з ким виговоритись. Добре, що я вже позабував про ті зостереження в журналі. Напевно, вже купу правил порушив.

-         Напевно, - якось байдуже відповіла співрозмовниця.

«Похмура дівчина, - подумав я. – Не говорить, а відговорюється. Чого це я з нею так відверто розмовляю? Адже зовсім її не знаю».

Деякий час ми йшли мовчки вздовж стіни один за одним, легко переставляючи ноги.

-         А, може, і не порушував, - почав знову я. – Може взагалі ніяких правил немає. Квіти, ресторан, красиві слова, компліменти... От ми зараз гарно проводимо час без цього всього. Головне, романтика.

Жить так жить, любить так уж влюбляться

В лунном золоте целуйся и гуляй...

Ось Ви йдете, напевно, й думаєте, який же ти, хлопець, романтик. Хоча з виду не скажеш... Думаєте, да?

Дівчина неспдівано пришвидшила ходу і зникла за рогом. Я побіг за нею і швидко доженув.

-         Який же ти, хлопець, романтик, - тихо озвалася незнайомка.

-         Та ніякий я не романтик, - різко заперечив я. – Я повна протилежність. Я дуже цинічний і практичний. У щоденній бігонині забуваєщ, навіщо живеш. Не заради ж цієї бігонини, а для...

-         А для?... – перепитала вона.

-         А для того, щоб отак вийти ввечорі, погуляти під місячним світлом, подумати про життя, поспілкуватися з кимось близьким по духу. Шкода, що рідко виходить такі рейди влаштовувати. Але коли вибираюсь, не можу ним насолодитись...

Я підняв руки до місяця, але вже трохи пізніше зрозумів, що йду позаду, і дівчина не могла побачити моїх рухів. Але мені на мить здалося, що незнайомка, не обертаючись, зробила такий самий рух, ніби підгледіла чи відчула, що я зараз зроблю саме так. Я продовжував:

-         І тоді я себе питаю, чому я не бачу світ таким кожного дня.

Я раптом спіткнувся і ледве втримався на ногах. Швидко схопився за стіну і встояв. У цей самий момент я одразу загубив попередню думку.

-         Так, я знаю, що Ви зараз скажете, - промовив я через кілька кроків, - тому краще мовчіть. Саме так. Лист. Кленовий лист. Чому це я раптом на першому побаченні замість квітів не можу подарувати цей кленовий лист, з яким йду усю дорогу.

Дівчина розвернулася, скептично подивилася на мене, потім перевела погляд на замирзаний листок і пішла далі.

-         Про що це ми тут з Вами розмовляємо? – почав знову я.

Дівчина не озвалася.

-         Давайте помовчимо!

-         Помовчимо, - промурмотіла моя співрозмовниця.

Чим далі ми йшли, тим прекраснішим ставав світ навколо. Під ногами простиралася вузька срібна доріжка. Ми так само йшли попід стінами будівель. Іноді треба було підніматися, іноді опускатися, іноді ми різко зупинялися і вдивлялися у щось прекрасне.

«А взагалі-то, - подумав я. – Я навіть не знаю, як її звати. Треба запитати».

-         От ми з Вами ідем-ідем, розмовляємо, розмовляємо, і навіть не познайомились.

Дівчина промовчала.

-         А. Може, ви й маєте рацію. Навіщо нам цей офіціоз. Це знову як в тому журналі. А між нами така загадка, непередбачуваність. Так навіть цікавіше. Може, в Ваших очах я не такий розумний. Але от сам себе слухаю і не можу повірити, що так багато про життя думаю. Слухаю і дивуюсь!

У відповідь знову мовчання. Тепер я вже був не таким певним у своїй супутниці. За весь шлях вона повторювала мої останні слова, та й сама нагадувала якусь тінь. Я всього кілька разів бачив її обличчя, зрозумів, що вона дуже гарна і одразу забув її риси.

«Чому вона повторює деякі мої рухи. Можливо, це якийсь оптичний ефект. Треба обов’язково перевірити. Але як?... Якось так, щоб не виглядати дурнем, якщо вона виявиться справжньою».

І тоді я придумав. Треба було лише дочекатися, поки ми дійдемо он до того стовбура і тоді я різко її поцілую.

-         Ви знаєте, я тілько що згадав про поцілунки на першому побаченні. У журналі було написано, що від них багато чого залежить. Невдалий поцілунок може справити негативне враження, і дівчина більше ніколи не захоче зустрітися знову. А від прекрасного поцілунку завжди хочеться злетіти. У мене було небагато дівчат, але хочеться справити на Вас гарне враження.

І я різко обігнав незнайомку, відштовхнувся від стовбуру і поцілував її. Вона піддалася, але не надовго.

-         Що це Ви тут виробляєте?

-         Вибачте, будь-ласка. Я не хотів...

-         Ви мені, що казали, - запитала співрозмовниця, - що Ви не буйний. Просто я Вам сподобалась і Ви хочете потеревенити. Казали?

-         Казав, - почав виправдовуватись я, - як це я таке міг забути. А мені такі дурні думки в голову полізли. Ніби Ви тінь або відображення якесь... і ехо це. Смішно, так?

-         Здається, не смішно, - сказала дівчина. – Тепер Ви хоч згадали, хто я.

-         Тепер згадав.

-         І Ви дійсно стрибнули на мене, щоб перевірити, що я не галюцинація.

-         Ні. Тобто так. Але тільки спочатку. Потім, коли ми вже поцілувалися, я вже про інше думав. А точніше, не думав взагалі.

-         Дивні речі Ви говорите. Я навіть починаю переживати за Вашу свідомість. Подумайте – йти дві години поруч, розмовляти і при цьому серйозно думати, що я тінь. Чи може таке бути з нормальною людиною?

-         Н-ні. Але я тільки зараз це усвідомив. Якби Ви слідкували за моїм ходом думок, Ви б не думали, що я такий божевільний.

-         Це ще нічого. Найбільше мене вразив Ваш монолог про поцілунок, про те, що хочеться злетіти. Навіщо це Вам?

-         Як навіщо? Навіть якось дивно пояснювати такі прості речі... Щоб відчути кохання.

-         Кохання. Яке ще кохання?

-         Те, яке відкриває очі на все.

-         А Ви не боїтесь, що не витримаєте такої свободи? Я можу Вам допомогти.

-         Ні, не боюсь. Давайте, - зухвало продемонстрував я свою готовність.

-         Ну добре. Вам про щось говорить слово «сновида»?

-         Сновида? Це той, що вночі не спить, а по карнизам гуляє? Ну знаю... О Боже!

У ту саму мить я зрозумів, що стою на краю даху. Це несподіване пробудження прийшло разом із неймовірним холодом. Тонка доріжка срібного світла перетворилася на жорсткий карниз, який сильно вигнувся під вагою мого тіла.

-         Перестаньте. Я ж зараз впаду.

-         Як я можу зупинити те, що відбувається не у Вашій уяві, а насправді.

-         А як це Ви не боїтесь тут зі мною стояти. Ви теж сновида?

-         Так. Я вже давно це зрозуміла. Мені навіть подобається ось так гуляти ночами. Але я ще ніколи ні з ким не розмовляла. І тим більше не цілувалася.

З моїх рук випав кленовий лист і полетів вниз на далекий асфальт. Я схопився руками за карниз. Її впевненість трохи заспокоювала. Нарешті вдалося розгледіти її. Здавалося, що вона відчуває себе винною, адже так мене налякала.

-         Давайте, я Вас додому  проведу, - раптом сказала моя нічна супутниця. – Вже скоро світанок. А завтра ми з Вами знову погуляємо; я навчу Вас не боятися.

-         І це вже буде друге побачення?

-         Так. Таке ж дивне, як і це. Я, до речі, теж дуже не люблю статті із порадами в жіночих журналах. Там все не по-справжньому.